День пам’яті жертвам геноциду кримськотатарського народу
Чому ми вшановуємо 18 травня?
18 травня в Україні відзначають День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. У 2025 році виповнюється 81 рік від трагічних подій – депортації кримських татар із території Кримського півострова, здійсненої радянським тоталітарним режимом у 1944 році.
Вивчення історії депортації та її наслідків є важливим не лише для формування історичних знань, а й для розвитку у здобувачів освіти громадянської свідомості, чутливості до питань прав людини та національної пам’яті. Це особливо актуально в умовах триваючої російської окупації Криму та війни Росії проти України.
Депортація 1944 року і її наслідки Депортація кримських татар 1944 року стала одним із наймасовіших злочинів радянського режиму, наслідки якого залишалися незагойною раною аж до 2014 року. Після початку новітньої російської окупації кримські татари знову опинилися перед загрозою: Російська Федерація практикує «тиху»
депортацію, переслідуючи, залякуючи й витісняючи найактивніших представників народу.
Страх обшуків на світанку, арешти, насильницькі зникнення та мобілізація до ворожої армії призвели до ретравматизації цілого народу, викликаючи болісні спогади про трагедію 1944 року. І немає впевненості, що
агресор не спробує повторити злочин у ще масштабнішій формі.
Депортація – як частина спільної пам’яті
Депортація кардинально змінила демографічний та культурний ландшафт Криму. Але разом із тим вона стала частиною спільної історичної пам’яті українців і кримських татар. Обидва народи зазнали злочинів тоталітарних режимів, спрямованих на винищення ідентичності, культури, мови.
Вшанування пам’яті жертв депортації – це продовження боротьби за право бути собою, це пам’ять про наші спільні трагедії: від зруйнування Запорізької Січі до повномасштабної війни 24 лютого 2022 року.
Депортація кримських татар – це не лише про фізичне переселення. Це насамперед про намагання знищити саму суть народу: його ім’я, гідність, право на існування. Радянська влада, як і сучасна Росія, прагнула стерти кримських татар із історії, як нині заперечує саме існування українського народу.
Історичний контекст
18 травня 1944 року радянський тоталітарний режим здійснив один з найбільших злочинів у своїй історії – примусову масову депортацію усього кримськотатарського народу з його історичної батьківщини – Криму. За особистим наказом Сталіна було ухвалено рішення «остаточно очистити» півострів від кримських татар — фактично, здійснити етнічну
чистку і знищити кримських татар як корінний народ та національну спільноту для остаточної колонізації півострова. Більшістю жертв стали жінки, діти та люди похилого віку — оскільки тисячі кримськотатарських чоловіків перебували на фронтах Другої світової війни у складі Червоної армії.
На світанку 18 травня по всьому Криму одночасно розпочалася масштабна операція НКВС. Озброєні силовики вдиралися до домівок кримських татар і під загрозою зброї змушували зібратися за 10–20 хвилин для примусового
виселення.
Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено у 25 товарних потягів. До кінця 19 травня депортація охопила понад 165 тисяч осіб, а 20 травня влада відзвітувала в Москву про «повне очищення»
Криму. Загалом було депортовано 47 885 родин — 193 865 осіб, у тому числі понад 92 тисячі дітей до 16 років.
Основними місцями заслання стали Центральна Азія, а саме Узбецька РСР (понад 151 тисяча осіб) та Казахська РСР (4,286), а також різні регіони РРФСР: Марійська АРСР, Молотовська, Свердловська, Кемеровська, Горьківська,
Ярославська, Івановська області.
Кримських татар депортували в переповнених товарних вагонах, без доступу до їжі, питної води, медичної допомоги. Дорога до місць примусового поселення у віддалених регіонах СРСР тривала 2–3 тижні. Уже під час транспортування, за різними оцінками, загинуло від 7 до 8 тисяч осіб — через спрагу, хвороби, виснаження та нелюдські умови.
Після прибуття на місця заслання — важка примусова праця, голод, антисанітарія, поширення епідемій, повна соціальна ізоляція.
Кримськотатарський народ був розміщений у спеціально створених ізольованих населених пунктах — так званих «спецпоселеннях», які фактично стали радянськими резерваціями. У них діяв жорсткий режим контролю: обов’язкова реєстрація в спецкомендатурах, сувора заборона залишати межі поселень, постійний нагляд з боку репресивних органів.
Статус «спецпереселенців» означав довічну дискримінацію та обмеження в базових правах — на свободу пересування, освіту, медичну допомогу, працю за фахом. Тільки в Узбекистані, за офіційними даними радянських
органів, за півтора року загинуло близько 30 тисяч кримських татар. У деяких районах рівень смертності сягав 60–70%. За оцінками кримськотатарського національного руху, реальна кількість загиблих була ще вищою.
У 1948 році режим спецпоселень ще більше посилили. За спробу залишити межі резервації загрожував арешт, а повторне порушення — до 20 років каторжних робіт. Окремо до таборів ГУЛАГу було відправлено ще майже 6
тисяч осіб безпосередньо під час депортації.
Окремо репресій зазнали кримськотатарські солдати та офіцери Червоної армії. Після завершення Другої світової війни майже 9 тисяч із них були депортовані до спецпоселень чи трудових таборів — разом із рештою народу. Їх не врятували ні військові заслуги, ні особистий героїзм на фронті. Попри те, що 21 кримський татарин був представлений до звання Героя Радянського Союзу, а деякі — неодноразово, зокрема, льотчик Амет-Хан Султан отримав це звання двічі (1943, 1945), навіть вони опинилися під ярликом «зрадників» і зазнали тих самих репресій.
Після вигнання радянський режим знищував усе, що нагадувало про кримських татар у Криму, зокрема, була ліквідована й замінена областю Кримська АРСР. Топоніми з кримськотатарськими назвами були русифіковані. Мечеті зруйновані або перетворені на господарські будівлі.
До Криму масово переселялися вихідці з інших радянських республік, яких заселяли в будинки депортованих. Кримськотатарська мова, книжки, історичні документи, культурні артефакти підлягали знищенню радянською
владою й заміною на нові — російські. Заборонялися навіть згадки про факт депортації — Sürgünlik, сам термін «кримський татарин» намагалися викреслити з ужитку.
Міжнародне визнання геноциду кримськотатарського народу
Офіційне визнання депортації 1944 року актом геноциду на міжнародному рівні є принципово важливим кроком для утвердження історичної правди та недопущення повторення подібних злочинів у майбутньому. Називаючи речі своїми іменами – геноцидом – держави і міжнародні організації дають чітку оцінку злочинам радянського режиму проти кримськотатарського народу, вшановують пам’ять жертв та демонструють солідарність із постраждалими. Це не лише питання минулого – в сучасних умовах така позиція є також засудженням нинішньої політики РФ, яка в окупованому Криму продовжує подібну у багатьох аспектах політику знищення і витіснення корінного народу.
12 листопада 2015 року Верховна Рада України офіційно визнала депортацію кримських татар актом геноциду, а 18 травня встановила Днем пам’яті жертв цього злочину. Україна засудила політику радянського тоталітарного режиму, керуючись положеннями Конвенції ООН про запобігання геноциду. На державному рівні щороку 18 травня вшановується пам’ять жертв: по всій країні проходять жалобні заходи, меморіальні мітинги, уроки пам’яті. У Києві та інших містах люди запалюють свічки у формі карти Криму, піднімають кримськотатарські прапори на знак солідарності.
Приклад України став поштовхом до міжнародного визнання геноциду кримськотатарського народу. Відповідні рішення ухвалили парламенти Латвії та Литви (2019), Канади (2022), Польщі, Естонії та Чехії (2024). У своїх резолюціях ці держави прямо називають дії сталінського режиму геноцидом, а також засуджують політику Російської Федерації, яка продовжує репресії проти кримських татар під час нинішньої окупації Криму. Зокрема, Сейм Польщі рішуче засудив не лише злочин 1944 року, але й його сучасні продовження, а естонський Рійгікогу
підкреслив спадковість злочинної політики СРСР і РФ.
Таким чином, формується міжнародний консенсус щодо оцінки трагедії кримськотатарського народу як акту геноциду. Україна й надалі веде активну роботу із закликами до урядів інших країн та міжнародних організацій (ООН, Європейського парламенту, Ради Європи) надати належну правову і моральну оцінку подіям 1944 року.
